Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.

Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким. Та недовго навтішалась Конвалія біла, – І їй рука чоловіча Віку вкоротила. Ой понесли конвалію У високу залу, Понесла її з собою Панночка до балу. Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає. То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась, А в конвалії головка Пов'яла, схилилась. Промовила конвалія: "Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!" Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів'ялу Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись. Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, Тебе, квіточку зів'ялу, Залишить байдуже!..

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумної На лірі вона приграє. І з піснею тою у серці Велика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ, Надії і розпач… Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець.

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.

Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким. Та недовго навтішалась Конвалія біла, – І їй рука чоловіча Віку вкоротила. Ой понесли конвалію У високу залу, Понесла її з собою Панночка до балу. Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає. То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась, А в конвалії головка Пов'яла, схилилась. Промовила конвалія: "Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!" Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів'ялу Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись. Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, Тебе, квіточку зів'ялу, Залишить байдуже!..

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумної На лірі вона приграє. І з піснею тою у серці Велика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ, Надії і розпач… Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець.

Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна: Надія вернутись ще раз на Вкраїну, Поглянути ще раз на рідну країну, Поглянути ще раз на синій Дніпро, – Там жити чи вмерти, мені все одно; Поглянути ще раз на степ, могилки, Востаннє згадати палкії гадки… Ні долі, ні волі у мене нема, Зосталася тільки надія одна.

Росла в гаю конвалія Під дубом високим, Захищалась від негоди Під віттям широким. Та недовго навтішалась Конвалія біла, – І їй рука чоловіча Віку вкоротила. Ой понесли конвалію У високу залу, Понесла її з собою Панночка до балу. Ой на балі веселая Музиченька грає, Конвалії та музика Бідне серце крає. То ж панночка в веселому Вальсі закрутилась, А в конвалії головка Пов'яла, схилилась. Промовила конвалія: "Прощай, гаю милий! І ти, дубе мій високий, Друже мій єдиний!" Та й замовкла. Байдужою Панночка рукою Тую квіточку зів'ялу Кинула додолу. Може, й тобі, моя панно, Колись доведеться Згадать тую конвалію, Як щастя минеться. Недовго й ти, моя панно, Будеш утішатись Та по балах у веселих Таночках звиватись. Може, колись оцей милий, Що так любить дуже, Тебе, квіточку зів'ялу, Залишить байдуже!..

Над хвилями моря, на скелі, Хороша дівчина сидить, В лавровім вінку вона сяє, Співецькую ліру держить. До пісні своєї сумної На лірі вона приграє. І з піснею тою у серці Велика їй туга встає. В тій пісні згадала і славу Величну свою, красний світ, Лукавих людей, і кохання, І зраду, печаль своїх літ, Надії і розпач… Дівчина Зірвала лавровий вінець І в хвилях шумливого моря Знайшла своїй пісні кінець.